Історія створення села

Стоїть серед українського привільного степу рідне село Мала Нехвороща. І це село - частина нашої великої Батьківщини.

Мила, славна Мала Нехвороща. На перший погляд, найзвичайнісіньке українське село. А у кожного села є своя доля і вона невіддільна від долі нашої Вітчизни, від історії, від людського життя.

Село наше - це земля наших прадідів, земля наших дітей. Воно з'єднує покоління в одне ціле. Скільки пережило воно за своє існування, скільки бачило?   

Історія нашого села відходить в далеке XVIII століття.

 

В день ясний горіло сонце.

Нерухомо вітер спав

Нерухомо в мертвій тиші

Степ незайманий стояв.

Тут, на сході, за лісами,

Колисалось море трав,

І над степом тихий вітер

На шовкових струнах грав.

Степ широкий, степ безмежний

Де початок твій, де край?

Кому це місце до вподоби,

То приїжджай і заселяй.

1808 рік...

 

Цими місцями проїжджала Катерина II. їхала вона у напрямку Кременчука. Наказала: „Відпочивати!" 

Вийшовши з карети, помітила велику кількість трави, що росла кущами. 

- Ти тільки подивись на цей земний рай. Як зветься ця трава?

- Нехворощ, - відповіли їй.

- Чудова Нехвороща. Земля тут пахне медом, вода - молоком, а з неба в людську душу ллється пісня жайворонка. 

 

Парубче, залишайся тут землю орати, поля засівати та своїх дітей годувати. 

 

- Согласен, хорошо! Я буду на цій землі і воїном, і орієм, і господарем. 

- Хай буде так!

- Господи, благослови на добру справу.

Щорік населення зростало.

Могутнішало з року в рік.

Від назви трави - назва

населенню була.

І за селом міцно закріпилась

До нинішніх часів дійшла.

За даними 1859 року, найбільше поселення Нехворощанка, що і дало початок нинішній Малій Нехворощі, мало 69 дворів і проживало в ньому 350 чоловік. Інші населені пункти були меншими.

Через 4 десятиліття, на рубежі двох віків, у Малій Нехворощі був 281 двір і проживало там 1592 чоловіки населення. Один раз на рік організовувався ярмарок.

У 1910 році в Малій Нехворощі було 282 двори, з них козацьких - 5, селянського різного найменування - 273.

Неземлеробських занять було мало: один тесляр, три кравці, один чоботар, сім ткачів, інтелігентні заняття мали 8 чоловік.

У селі була Троїцька дерев'яна церква, побудована в 1894 році. Мала вона бібліотеку, в парафії було дві школи грамоти і земське училище.

Зі спогадів Решетило Анастасії Василівни:

"Церква стояла в центрі села (тепер стадіон). Відкрили церкву у 1895 році. Мала церква велику дзвіницю. Співав хор, який налічував ЗО чоловік. В ньому співали Сімонов Антон і баба Оксана (теща Рибака Якова). Священником був Симон Леонтійович Войтенко".

Не забували односельці і про релігійні свята, обряди, звичаї та традиції.

Мала Нехвороща і населені пункти , що були навколо, належали до Нехворощанської волості Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.

У 1925 році в селі було створено 2 товариства зі спільного обробітку землі - „Новий шлях" і „Шлях майбутнього". У них було родин із 84 чоловік. Зачинателями колгоспного руху були: Т.Д.Назаренко, О.Ф.Мігусь, Н.Нездойминога. 

На початку 30-х років в селах сільської ради були три артілі: „Червона перемога". „Червона армія" та „Іскра". У 1950 році проведено укрупнення і на базі трьох колгоспів створено одне багатогалузеве господарство - колгосп „Іскра". Серед передовиків колгоспної праці в 30-і роки була Ганна Кузьмівна Рибак - послідовниця Паші Ангеліної.

Наприкінці 20-х та на початку 30-х років село зазнало великих людських жертв: репресовано в час колективізації 32 чоловіки, померло від голоду 320 чоловік.

Тяжкі випробування випали на долю односельчан у роки Великої Вітчизняної війни.

Німецько - фашистські війська окупували село 18 вересня 1941 року, вигнали їх через два роки. Вороги принесли в село горе і сльози, кров і смерть. Та односельці не скорилися. 22 вересня 1943 року біля села відбувся бій партизанів, підтриманих місцевими жителями, з окупантами та їх прислужниками. У бою загинуло 4 партизани і один фашист. Наступного дня в село прибув загін есесівців для розправи. Карателі лютували. Спалили понад 20 хат, убили 13 партизанів, серед них 60-ти річних П.К.Подріза і В.Ю.Харченка, 16-ти річного Івана Свистуна та 14-ти річного Івана Решетила. Свої жертви вороги кидали у палаючі хати. Лише надвечір кати поїхали із села. Імена жертв фашизму (всього 17 чоловік) відомі.

На фронтах Великої Вітчизняної війни воювало близько 400 односельців, з них загинули 217 чоловік. Решта повернулися, щоб знову орати, сіяти, ростити дітей та відбудовувати село.

Життя триває, сяє ясний день

І травень за вікном, вдовиний травень.

Із пам'яті тюльпанів і пісень

І мирні ввечері цвітуть заграви

І мирні зорі в мирній вишині

І жайворонок мирний у блакиті

І в серці мирний спокій мирних днів

Хай завжди буде так на цілім світі.

Найбільша краса села - його люди. Агрономи і педагоги, лікарі та хлібороби - ось далеко не повний перелік професій людей, які прославили наше село.

Багато односельців відзначені високими урядовими нагородами: П.Я.Козельський, І.П.Полив'яний, А.Г. Свистун - удостоєні ордена Леніна:

З.Я.Гайдаренко, П.Л. Рибак. П.С.Рибак. Н.С.Рибак. К.Я.Свистун - передовики виробництва:

С.Ф.Сидоренко - вчителька, удостоєна медалі А.С.Макаренка, відмінник народної освіти.

А ще славне наше село співучими людьми. Фольклорна група та струнний оркестр відомі всій області.

Перетворювати старе і будувати нове - ось два рівновеликі та рівноправні завдання. І чекають вони мудрого господаря, який не боятиметься ризику, турбот і можливих невдач. 

Як ріки в гору не підуть і сонце не згасне.

Так ми того не забудем, що рідне, що власне. 

Що нам рідне, що нам буде і красне і гоже. 

Присягаєм, що так буде! 

Поможи нам. Боже!